Войцек

Вистава розпочинається прологом у формі відеопроекції різноманітних суспільних подій та катаклізмів – проблем сучасного українського (і не тільки) суспільства. Це свого роду ремарка режисера Олександра Ковшуна на те, що саме він хоче сказати глядачам. Адже специфіка побудови постави полягає у чередуванні картин реальності та напівбожевільних фантазій самого Франца Войцека (Андрія Бориса). Поки політики та економісти ділять карту світу, годуючи один одного наступною брехнею, маленький загнаний податками, зрадами та постійними нервовими розладами Войцек тримає їм радіо, робить музику "для параду". Дружина Войцека - Марія (Світлана Февральова) – зовсім не безневинна особа, вона жінка - сирена, яка затягує у свої сіті ніжністю очей, для того, щоб ранити і ранити серце свого чоловіка. Вона – турботлива любляча матір та, нажаль, все ще достатньо красива, щоб безсоромно зрадити коханому, навіть якщо це було лише у його видіннях. Войцек вбиває свою єдину мрію, свою сирену і разом з нею у ньому вмирає людина. Хто зможе осудити Франца Войцека? Ті, хто усе його життя штовхали його до злочину?
Чимало у цій виставі від естетики експресіонізму, чимало брутальних брудних сцен, які за підтримкою музики Rammstein, перетворювались у суцільний моральний тиск на свідомість глядача. Проте цей свого роду катарсис змушує задуматись чи не ходимо всі ми навколо з червоним носом клоунів, якими маніпулюють різоманітні "проффесори", лікарі та полковники.